УТРИМАТИ ВІД ВТЕЧІ: ЄСПЛ ОЗВУЧИВ КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ ЗАСТАВИ

Розмір застави повинен бути встановлений з огляду на особу підсудного, належну йому власність, його стосунки з поручителями. Іншими словами, з огляду на впевненість у тому, що перспектива втрати застави або заходів проти його поручителів у випадку його неявки до суду буде достатньою для того, щоб утримати його від втечі.

Такий висновок зробив Євпропейський суд з прав людини у рішенні у справі «Гафа проти Мальти», передає інформаційний ресурс «ECHR.Ukrainian Aspect».

Пан Гафа був заарештований поліцією за підозрою у вбивстві свого колишнього партнера. Протягом перебування під вартою він подав десять клопотань про звільнення під заставу, які всі були відхилені. Після завершення максимального терміну тримання під вартою відповідно до закону обвинувачений мав право на звільнення під заставу. Суд надав йому таку можливість, втім, серед умов було визначено внесення до судової адміністрації суми в розмірі 15 000 євро, а також взяття особистої гарантії у розмірі 25 000 євро. У випадку порушення режиму вся сума в розмірі 40000 євро мала бути конфіскована на користь держави. Обвинувачений неодноразово оскаржував цю суму як надмірну, проте клопотання були відхилені судом.

Згодом, чоловік все ж підписав особисту гарантію, а його мати надала відповідну заставу нерухомості як гарантію. Він був звільнений з-під варти після тридцяти двох місяців досудового ув’язнення і ініціював конституційне провадження про відшкодування збитків зі скаргою на порушення статті 5 § 3 Конвенції у зв’язку з «надмірним розміром застави». Проте, вимоги було відхилено.

Водночас, Гафу визнали винним порушенні умов і звільнення під заставу було скасоване, а згодом постановлено обвинувальний вирок у справі і засуджено до тридцяти п’яти років ув’язнення.

Засуджений звернувся до ЄСПЛ і поскаржився на те, що він знаходився під вартою протягом необґрунтованого проміжку часу у зв’язку з надмірною сумою внеску, який йому було наказано сплатити як одну з умов для звільнення під заставу.

Відповідно до ч.3 ст.5 (Право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту “c” пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

Заявник аргументував свою позицію тим, що зобов’язання в його справі було надмірним, оскільки він не заробляв гроші на той час. В кінцевому підсумку, він був звільнений лише завдяки його матері, яка, в свою чергу повинна була залучити інших членів сім’ї, які були співвласниками майна, яку вони використовували як гарантію. Заявник стверджував, що його тримали під вартою понад максимально дозволений законом термін. На його думку, через двадцять місяців він повинен був бути звільнений під заставу належним чином. Проте він залишався під вартою протягом тридцяти двох місяців.

ЄСПЛ відзначив, що відповідно до прецедентного права, гарантія, передбачена статтею 5§3 Конвенції покликана забезпечити явку обвинуваченого у судовому засіданні. Тому розмір застави повинен бути встановлений з огляду на особу підсудного, належну йому власність, його стосунки з поручителями, іншими словами, з огляду на впевненість у тому, що перспектива втрати застави або заходів проти його поручителів у випадку його неявки до суду буде достатньою для того, щоб утримати його від втечі.

Оскільки питання, яке розглядається, є основним правом на свободу, гарантованим статтею 5, органи влади повинні докладати максимум зусиль як для встановлення належного розміру застави, так під час вирішення питання про необхідність продовження тримання під вартою. Крім того, розмір застави, має бути належним чином обґрунтовано у рішенні про визначення застави і повинна враховувати майновий стан обвинуваченого. Нездатність національних судів оцінити здатність заявника сплатити необхідну суму може викликати виявлення Судом порушення. Проте обвинувачений, якого судові органи готові звільнити під заставу, повинні вірно подати достатню інформацію, яку можливо перевірити, якщо це буде необхідно, щодо суми застави, яку необхідно встановити.

У підсумку ЄСПЛ констатував порушення статті 5§3 Конвенції.

З текстом рішення у справі «Гафа проти Мальти» у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.

Джерело: www.echr.com.ua

В ефірі телепроекту «Редакція» адвокат Євген Стельмах відповів на всі питання по справі Сергія Стерненка

Для більш об'єктивної оцінки ситуації з резонансними подіями пов'язаними з нападом на Сергія Стерненка, адвокат Євген Стельмах відповів на всі незручні запитання ведучого. Оскільки це запис і деякі моменти були вирізані, все ж багато цікавих речей залишились та глядач може оцінити дещо нестандартний формат запитань та загалом проекту "Редакція". Пройшла непогана дискуся, шкода тільки, що без опонентів по справі.

Стерненко діяв у межах необхідної оборони — АДВОКАТ

В студії Третього цифрового каналу Одеси разом обговорили ситуацію щодо нападу на Сергія Стерненка. 

Євген Стельмах, захищає інтереси Сергія Стерненка щодо останнього епізоду з необхідною обороною.

Вадим Оксюта, захищає інтереси Сергія Стерненка, щодо спави по Літньому театру, та стосовно вигаданого обвинувачення про кришування збуту наркотиків.

24.05.2018 року приблизно об 23 год. 00 хв. в м. Одесі було вчинено напад на Сергія Стерненко, про що внесено дані  Єдиний реєстр досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст.15, ч.1 ст.115 КК України.

В єфірі Третього цифрового адвокати Сегія Стерненка заявили впевненість в тому що, він діяв у межах необхідної оборони.

 

Зміна запобіжного заходу з тримання під вартою на більш м’який в супереч КПК України на підставі Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Пропонуємо до Вашої уваги практичний приклад звільнення особи з під варти у зв’язку із наявністю порушень Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод та невідповідності норм Кримінального процесуального кодексу України міжнародному законодавству.

Так, стаття 29 Конституції України гарантує: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність».

Проведений аналіз нормативної бази кримінального процесуального законодавства України встановлює, що у відповідності до частини 1 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення, наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків передбачених статті 177 Кримінального процесуального кодексу України і на які вказує слідчий, а також недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризиків зазначених у клопотанні.

Вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов'язаний здійснювати повноваження із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні під час досудового розслідування і судового розгляду, діяти відповідно до вимог кримінального процесуального закону.

З огляду на позицію законодавця та судову практику, завдання слідчого судді під час розгляду клопотання слідчого про застосування до особи того чи іншого запобіжного заходу полягає у недопущенні:

1) обмеження конституційних прав та свобод особи за відсутності підстав, передбачених КПК України;

2) необґрунтованого застосування до особи певного виду запобіжного заходу за умови, що належна процесуальна поведінка підозрюваного може бути забезпечена шляхом обрання менш суворого виду запобіжного заходу.

З метою забезпечення можливості виконання слідчим суддею вищевказаних вимог положеннями КПК України на слідчого (прокурора), який звертається із відповідним клопотанням, покладено обов'язок довести:

1) обґрунтованість підозри особі у вчиненні кримінального правопорушення;

2) наявність реальних ризиків для кримінального провадження, існування яких підтверджується належними, достатніми та допустимими доказами;

3) неможливість досягнення мети у разі застосування більш м’якого виду

запобіжною заходу, ніж того, про застосування якого ставиться питання у клопотанні.

При розгляді клопотання про обрання  запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обов'язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів (правова позиція, викладена у п. 80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України»).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини обґрунтованість підозри, на якій має ґрунтуватися арешт, складає суттєву частину гарантії від безпідставного арешту і затримання, закріпленої у статті 5 § 1 (с) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифіковану Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, надалі «Конвенція». За визначенням Європейського суду з прав людини обґрунтована підозра у вчиненні кримінального злочину, про яку йдеться у статті 5 § 1(с) Конвенції, передбачає наявність обставин або відомостей, які переконали б неупередженого спостерігача, що ця особа, можливо, вчинила певний злочин (справа K.-F. проти Німеччини, 27 листопада 1997, § 57).

Окрім цього, слідчим суддею має бути проведено аналіз всіх ризиків, визначених частиною 1 статті 177 КПК України з урахуванням особливостей даного кримінального провадження та особи підозрюваного, як того вимагають норми чинного законодавства України та міжнародного законодавства, зокрема практика ЄСПЛ, яка відповідно до частиною 5 статті 9 КПК України застосовується у кримінальному процесуальному законодавстві України (Рішення у справі «Смирнова проти Росії», скарги № 46133/99 та 48183/99, від 08.06.1995 у справі «Ягчі і Саргін проти Туреччини», від 23.09.2008 у справі «Вренчев проти Сербії» тощо).

Відповідно до вимог пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому, ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це необхідно робити з урахуванням низки відповідних факторів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув’язнення.

Так, у п.80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Марченко проти України» зазначено: «Тримання особи під вартою буде свавільним, оскільки національні суди не обґрунтували необхідність такого тримання і не було розглянуто можливість застосування більш м'якого запобіжного заходу», про це ж вказується у п.29 рішення Європейського суду з прав людини від 11.10.2010 року по справі «Хайреддінов проти України».

При цьому на користь звільнення свідчать відсутність судимостей, наявність постійного місця проживання, роботи, усталений спосіб життя, наявність утриманців, відсутність спроб ухилитися від правосуддя (Справа Європейського суду з прав людини «Пунцельт проти Чехії»).

Відповідно до вимог пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому, ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це необхідно робити з урахуванням низки відповідних факторів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув’язнення.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, національні суди повинні з’ясувати, чи є тримання особи під вартою до судового розгляду справи єдиним запобіжним заходом, який забезпечив би належну процесуальну поведінку особи та виконання нею процесуальних обов’язків, а також чи є можливість обмежитися в даному випадку застосуванням менш суворого (альтернативного) запобіжного заходу.

При цьому береться до уваги, що «ризик втечі або уникнення правосуддя» зменшується з часом, адже включення строку запобіжного ув'язнення до строку покарання, якого мав підстави боятися заявник, зменшує це побоювання і його наміри втекти. При цьому на користь звільнення свідчать відсутність судимостей, наявність постійного місця проживання, роботи, усталений спосіб життя, наявність утриманців, відсутність спроб ухилитися від правосуддя(Справа ЄСПЛ «Пунцельт проти Чехії»).

Загальне положення щодо розумних строків у таких випадках викладено у правовій позиції ЄСПЛ в рішенні у справі «Харченко проти України», згідно з якою «розумність» строку тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно. Вона має оцінюватися в кожному окремому випадку залежно від особливостей конкретної справи, причин, про які йдеться у рішеннях національних судів, переконливості аргументів заявника, щодо можливості його звільнення. Продовження тримання під вартою може бути виправдано тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості» (п.79 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року).

Так, візьмемо за приклад коли особа обвинувачується у вчинені злочину, передбаченого ч.1 ст.258-3 КК України.

Відповідно до п.5 ст.176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 Кримінального кодексу України.

Разом з цим, відповідно до ст. 9 КПК України у разі, якщо норми цього кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України.

Таким чином, передбачена законом заборона на можливість застосування більш м'якого запобіжного заходу у вигляді особистого зобов'язання суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованою Україною 17 липня 1997 року та практики Європейського суду з прав людини.

Суди України при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

            Таким чином, наявні обставини на зміну запобіжного заходу не пов’язаного із триманням під вартою.

Автор консультації: Максим Герасько 

Джерело: юридичний ресурс Протокол

МЕЖІ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ В ОБЄКТИВІ СПРАВИ СТЕРНЕНКА

Межі необхідної оборони, актуальна тема для обговорення. Особливо в тяжкий та нестабільний для країни час. 

Обговорюємо вказане питяння в студії Першого міського каналу Одеси, в ток-шоу "Хліба і видовищ". Адвокат Євген Стельмах запрошений в студію як захисник Сергія Стерненка. Хоча і задум організаторів був оптимістично нейтральний на нашу думку очевидна більшість присутніх експертів через власну неприязність до нашого клієнта була упереджана. Але дивіться самі!

 

 

Українці мають право на вбивство з метою захисту свого життя і помешкання

Верховний суд України виніс правильне рішення, виправдавши чоловіка, який вимушено позбавив життя нападника на своє житло. Така практика передбачена чинним законодавством і є корисною в умовах воєнного стану і підвищеної терористичної загрози в країні. 

Про це розповів директор Фундації DEJURE, експерт групи РПР з питань судової реформи Михайло Жернаков.

На думку аналітика, таке рішення Верховного суду є правильним, оскільки в чинному законодавстві є поняття виключних випадків необхідної оборони, за яких відсутнє перевищення меж. За словами експерта, це такі випадки, як напад озброєної особи, напад групи осіб або протиправне насильницьке вторгнення до помешкання. У таких випадках слідство не бере до уваги межі необхідної оборони, оскільки це випадки, у яких людина має право захищати своє життя будь-якими способами.

«Раніше в нашій практиці кримінального судочинства досить рідко можна було зустріти випадки, коли суд ставав на бік людини, яка себе захищала. І виникала парадоксальна ситуація, за якої людина дійсно хотіла себе захистити і успішно захистила, а її за це ще й судять та притягають до кримінальної відповідальності. Тому з цієї точки зору це рішення Верховного суду правильне і якщо дійсно обставини цієї справи з Івано-Франківщини були такими, що ці люди вторгалися в житло і ця людина себе захистила, навіть якщо при цьому заподіяла смерть іншій людині, то це відповідає положенням кримінального закону. І добре, що судова практика розвивається в цьому напрямку».

Водночас Михайло Жернаков не вважає, що такі рішення судів узаконюють прецедент виправдання вбивства як злочину. В якості прикладу, експерт згадав інший схожий випадок – напад на активіста Сергія Стерненка в Одесі, під час якого він убив одного з нападників. На думку аналітика, цей випадок також підпадає під норми закону про вимушене вбивство з метою самозахисту.

«Таке рішення Верховного суду не створює прецедент вбивства з метою самозахисту, оскільки воно прописане у національному кримінальному законодавстві, і це правильно. Якщо на тебе нападають зі зброєю, ти маєш право захищатися зі зброєю. Це абсолютно нормально і в законодавстві усіх розвинених країн така норма присутня. Інша справа, яким чином це застосовується на практиці. Я думаю, що у випадку Сергія Стерненка дуже схожа історія – на нього нападали зі зброєю і він мав повне право захищатися. Тож якщо під час розслідування судді й прокурори побачать у нападі склад злочину, активіста також слід звільнити від кримінальної відповідальності або виправдати».

Загалом, експерт позитивно оцінює практику виправдань за подібні вбивства, враховуючи війну на Донбасі та підвищену терористичну загрозу на території України.

«Коли в країні існує відкрита воєнна загроза безпеці, практику тим більше слід приводити у відповідність з положеннями чинного кримінального закону. І я не можу сказати, що таким чином в Україні створюється ситуація анархії. Звісно, якби хтось вбивав людей «наліво-направо», це було б абсолютно неприпустимо і у таких випадках убивцю дійсно слід притягати до кримінальної відповідальності. Однак якщо слідство і суд доведуть, що вбивство було з метою захисту себе або свого житла чи житла своїх близьких, таку людину слід виправдати. Якщо в країні фактично йде війна, держава не здатна захистити кожного громадянина. Тож українці повинні розуміти, що вони: а) можуть самостійно себе захистити і б) якщо вони себе захистять, держава принаймні не буде їх за це карати».

Раніше Верховний Суд України скасував вироки кількох судів Івано-Франківської області, згідно з якими місцевий житель був звинувачений у вбивстві нападника, який атакував його житло. Згідно з рішенням суду, частина 5 статті 36 Кримінального кодексу, дозволяє застосування зброї для захисту житла від вторгнення і не вважає таку оборону перевищенням меж вимушеної оборони.

Автор: Валерій Савицький