ОБШУК ПІДПРИЄМСТВА ТА СТАТТЯ 8 КОНВЕНЦІЇ: КОЛИ ЄСПЛ НЕ ЗАХИЩАЄ

За результатами податкової перевірки, в ході якої проводився обшук приміщень та вилучення документів, компанії були донараховані великі податки та накладені штрафи. Директор підприємства спробував заручитися підтримкою Страсбургу.

Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Ердуран і Em Export Dış Tic A.Ş. проти Туреччини» (№ 25707/05 та 28614/06). Прес-реліз оприлюднено на сайті Європейського суду з прав людини, передає інформаційний ресурс «ECHR.Ukrainian Aspect».

Державною металургійною компанією за результатами врегулювання договірного спору з турецькою компанією Em Export Dış Tic A.Ş. було виплачено останній близько 2,9 млрд. євро.

Але таке врегулювання не принесло компанії-отримувачу коштів користі: органи влади розпочали її податкову перевірку, що тривала півтора роки. Під час аудиту відповідно до рішення суду податкові інспектори вилучили та опечатали різні документи компанії. У результаті було виявлено порушення в бухгалтерському обліку та сплаті податків, особливо стосовно суми коштів, яку компанія отримала від державної металургічної компанії. Деякі документи про транзакції були відсутні, компанія не задекларувала прибуток від іноземних валютних інвестицій.

Тоді Em Export Dış Tic A.Ş. звернулася до суду і отримала зниження податку та скасування тимчасової податкової ставки на прибуток. Але суди підтвердили штрафи та відхилили або не прийняли докази компанії стосовно того, що обшук та аудит були незаконними.

То ж компанія здійснила декілька платежів до податкового управління за оспорювані роки. Разом із тим, посилаючись на статтю 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, директор Мехмет Ердуран та Em Export Dış Tic A.Ş. звернулися до Європейського суду з прав людини. У заяві йшлося про порушення під час обшуку у приміщеннях підприємства.

Втім, у Страсбурзі не підтримали претензій скаржників, констатувавши відсутність порушення державою конвенційних гарантій.

З текстом прес-релізу рішення у справі «Ердуран і Em Export Dış Tic A.Ş. проти Туреччини» (№ 25707/05 та 28614/06) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.

Джерело

Кредитний договір припиняє свою дію з дати направлення боржнику вимоги про дострокове погашення всієї суми боргу, тому вимоги про стягнення процентів після цієї дати задоволенню не підлягають (ВС/КЦС від 14.02.2018р., №564/2199/15-ц)

Фабула судового акту: Чи є право у кредитора стягувати з боржника проценти за користування кредитними коштами після того, як він вже один раз отримав рішення суду про стягнення боргу, проте це рішення суду виконане не було навіть частково?

Існує думка, що боржник не виконуючи добровільно чи примусове рішення суду про стягнення з нього боргу продовжує користуватися кредитом, тому зобов’язаний сплачувати за це проценти  за ставкою передбаченою кредитним договором.   Звичайно в такому випадку боржник ніяких процентів сплачувати не збирається, тому виникає питання про право кредитора стягувати такі проценти за весь час невиконання рішення суду про стягнення  боргу  шляхом подання нового позову.  

Рішення у таких спора були різні, як на користь боржника, так і на користь кредитора.  Тому пропонуємо Вашій увазі одну із останніх постанов нового Верховного суду.

Так, у червні 2012 році  внаслідок порушення умов кредитного договору судом з боржника на користь кредитора був стягнутий борг та звернуто стягнення на предмет іпотеки житловий будинок. Таке рішення набрало законної сили, проти виконане не було.

У серпні 2015 році кредитор звернувся до суду із новим позовом, в якому просив стягнути з боржника відсотки за продовження користування неповернутими кредитними коштами за період з червня 2012р. до серпня 2015р. Зокрема, позов кредитора обґрунтовувався тим, що діюче законодавство не пов’язує припинення зобов’язання  (кредитного) із прийняттям судового рішення та відкриття виконавчого провадження з його примусового виконання.

Верховний Суд погодився з судами першої та апеляційної  інстанцій та відмовив кредитору у задоволенні позову.

ВС підкреслив, що згідно ст. 611 ЦК України після того, як кредитор направив  боржнику вимогу про дострокове погашення кредиту, він змінив терміни повернення кредиту, які були передбачені кредитним договором. Тобто, визначений термін повернення кредиту частинами до 2022 року, був правомірно змінений кредитором на повернення всією сумою в термін 30 днів  з моменту отримання вимоги.

Водночас сам кредитний договір припинив свою дію з дати направлення вимоги про дострокове погашення кредиту. Оскільки кредитний договір припинив свою дію, то у кредитора відсутні підстави для стягнення відсотків після дати направлення вимоги про дострокове припинення кредиту.

ВС також зазначив, що у кредитора відсутнє право стягувати з боржника інфляційні втрати. Є лише право стягувати 3% річних, які передбачені ст. 625 ЦК України.

                                                                                                 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 564/2199/15-ц

провадження № 61 – 2404 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного  цивільного суду:

головуючого Стрільчука В. А.,  суддів:Кузнєцова В. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,учасники справи:

позивач -Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк»,

відповідач – ОСОБА_6,

представник відповідача – ОСОБА_7,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року у складі судді  Олійника П. В. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Буцяка З. І., Гордійчук С. О.,

ВСТАНОВИВ :

У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_6 про  стягнення заборгованості.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідач неналежно виконував свої обв'язки за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № BL 1341, а тому рішенням суду від 25 жовтня 2012 року з нього було стягнуто заборгованість у сумі 417 853 грн 10 коп. та звернуто стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок   АДРЕСА_1. Проте це рішення суду не              виконано.

На підставі вищевикладеного ПАТ «Універсал Банк» просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором, а саме: заборгованість за        відсотками та підвищеними відсотками за період з 7 червня 2012 року по 21 серпня 2015 року в сумі 17 000,86 доларів США, інфляційні збитки в сумі 125 439 грн 08 коп., три відсотки річних у сумі 14 159 грн 15 коп. та судові витрати.

Представник відповідача позов не визнав та пояснив, що позивачем змінено строк виконання зобов'язань за кредитним договором; позивач повторно звертається до суду з позовом про той самий предмет і з тих самих підстав, у зв'язку із чим, просив у задоволенні позову відмовити.

Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року позов ПАТ «Універсал Банк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь банку три відсотки річних за прострочення виконання                грошового зобов'язання в сумі 14 159 грн 15 коп. У задоволенні решти позовних                вимог банку відмовлено за безпідставністю. Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги банку в частині стягнення з відповідача заборгованості за відсотками та підвищеними відсотками не підлягають задоволенню, оскільки кредитний договір від 26 грудня 2007 року припинив свою дію після направлення відповідачу письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості. Також не підлягають задоволенню і позовні вимоги в частині стягнення інфляційних виплат, оскільки зобов'язання за кредитним договором було виражене в доларах США. Позивач має право лише на отримання трьох процентів річних від простроченої суми боргу згідно зі статтею                               625 ЦК України.

Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, дотримавшись вимог норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з'ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, ухвалив законне і обґрунтоване рішення.

У липні 2016 року ПАТ «Універсал Банк» подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року  та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року, у якій  банк просить змінити рішення суду першої інстанції, скасувати ухвалу суду  апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_6 на користь банку  заборгованість за відсотками та підвищеними відсотками за період з 7 червня 2012 року по 21 серпня                        2015 року в сумі 17 000,86 доларів США, інфляційні втрати за час прострочення  виконання грошових зобов'язань у сумі 125 439 грн 08 коп. та судові витрати в сумі 16 035 грн 38 коп.

Касаційна скарга мотивована тим, що датою остаточного погашення всієї суми            кредиту за договором від 26 грудня 2007 року № BL1341 є 1 грудня 2027 року;                  станом на день звернення із цим позовом до суду заборгованість за кредитним       договором не була погашена, рішення суду не виконано; чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям             виконавчого провадження з його примусового виконання.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і                         кримінальних справ від 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в              зазначеній справі, а ухвалою від 8 листопада 2017 року справу призначено до                судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про             внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного             процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі – Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом             касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові               рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання              чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та    розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією                редакцією Кодексу.

У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вищевказану цивільну справу.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не                 надходило відзивів на касаційну скаргу.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що             рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов             висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій – без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права; судові рішення відповідають вимогам статей 213214315 ЦПК України 2004 року  щодо законності та обґрунтованості.

Судом першої інстанції  установлено, що 26 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі – ВАТ «Універсал Банк»), правонаступником якого є позивач, та відповідачем було укладено кредитний договір № BL 1341, згідно з умовами якого відповідач отримав кредит в розмірі 50 тис. доларів США з терміном погашення у строк до 1 грудня 2027 року.

На забезпечення договірних зобов'язань за вказаним кредитним договором між                ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, згідно з                       умовами якого було передано позивачу в іпотеку житловий будинок загальною                 площею 240,90 кв. м, житловою площею 87,20 кв. м, що знаходиться за адресою:                            АДРЕСА_1.

У зв'язку з тим, що відповідач неналежно виконував умови кредитного договору,              позивач 22 березня 2012 року надіслав відповідачу вимогу про дострокове                 (протягом тридцяти днів) погашення заборгованості за кредитним договором,                процентів та штрафних санкцій.

9 липня 2012 року ПАТ «Універсал Банк» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором з  ОСОБА_6 в сумі 52 280,65 доларів США, що еквівалентно 417 853 грн 10 коп., з яких: 381 009 грн 83 коп. – заборгованість за тілом кредиту, 36 390 грн 01 коп. – відсотки, 453 грн 25 коп. – підвищені             відсотки, та до відповідача ОСОБА_8 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості.

При зверненні до суду банк посилався на пункт 6.1 кредитного договору від                   26 грудня 2007 року та статтю 611 ЦК України, згідно з якими має право вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та плати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту.

Також судом встановлено, що рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 25 жовтня 2012 року у справі № 1710/2-714/12 за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_6, ОСОБА_8 про стягнення  заборгованості за кредитним  договором було задоволено позовні вимоги банку та стягнуто з ОСОБА_6 на            користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № BL 1341 в загальній сумі 417 853 грн 10 коп. та звернуто стягнення на іпотечне майно – житловий будинок на АДРЕСА_1.

Вказане рішення вступило в законну силу.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив              виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а            також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі й              давши їм належну оцінку в силу вимог статей 1060212 ЦПК України 2004 року,  установивши, що станом на час розгляду справи в суді не виконано рішення                 Костопільського районного суду Рівненської області від 25 жовтня 2012 року, яке             набрало законної сили, про стягнення з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк»  заборгованості за кредитним договором у сумі 417 853 грн 10 коп. та                   звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав, передбачених статтею 625 ЦК                 України, для стягнення з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» трьох                   відсотків  річних від простроченої суми.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» в частині                 стягнення з ОСОБА_6 заборгованості за відсотками та підвищеними відсотками в сумі 17 000,86 доларів США, суд першої інстанції правильно виходив із того, що              після направлення відповідачу письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» в            частині стягнення інфляційних втрат, суд першої інстанції правильно виходив із               наступного.

За змістом статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення»              індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку  загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого  споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики        України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто   купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі  докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване              рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303304 ЦПК України 2004 року перевірив у повному обсязі доводи    апеляційної скарги та постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає  вимогам статті 315 ЦПК України 2004 року.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, є безпідставними, оскільки наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора надає кредитору право лише на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що датою остаточного погашення всієї суми            кредиту за договором від 26 грудня 2007 року № BL1341 є 1 грудня 2027 року, суд не бере до уваги та відхиляє з огляду на наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, 22 березня 2012 року позивач направив                      відповідачу письмове повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї             заборгованості, чим змінив строк виконання зобов'язання за кредитним договором з 1 грудня 2027 року на 22 квітня 2012 року.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують та зводяться до                  переоцінки доказів, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення – без змін із підстав, передбачених  статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409410416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення.

Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня                 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року                залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик

 

 

Обов’язково зверніть увагу також на це рішення ВСУ – воно є діаметрально протилежним: Проценти та штрафні санкції на заборгованість по кредиту нараховуються боржнику або поручителю і після ухвалення рішення про задоволення вимог кредитора до його фактичного виконання (ВСУ від 25 травня 2016 р. у справі № 6-157цс16)

Аналізуйте судовий акт:  Після закінчення строку дії договору позики на борг нараховуються проценти на рівні облікової ставки НБУ і застосовується відповідальність передбачена ст. 625 ЦК України (ВСУ від 7 вересня 2016р. у справі за № 6-1412цс16)

Сума боргу в іноземній валюті стягується у ній же та конвертується в національну валюту на день здійснення платежу (№ 6-1063цс17 від 01.11.2017)

У випадку порушення зобов'язання, в якому кошти, виражені в еквіваленті в іноземній валюті, інфляційні втрати не стягуються, оскільки втрати від знецінення гривні відновлені еквівалентом іноземної валюти (справа № 423/468/16-ц, 11.10.17)

Принципи розумності та справедливості при застосуванні штрафних санкцій за несвоєчасне погашення кредиту все ж працюють. Суд зменшив розмір пені з 388 542 грн до 20 000 грн (справа № 727/6829/15-ц, 13.09.17)

Банк НЕ має право стягувати одночасно пеню і штраф за порушення позичальником грошових зобов’язань, оскільки подвійна цивільна відповідальність заборонена ст. 61 Конституції України (ВССУ від 31 травня 2017р. у справі № 756/2999/15-ц)

 

Джерело

ЄСПЛ оприлюднив новий формуляр скарги

Європейський суд з прав людини оприлюднив нову форму звернення, яка містить додаткові пункти для заповнення.

Оновлення містяться на сторінках 3 і 4 щодо електронної пошти представника (також щодо використання системи зв’язку eComms, що дозволяє здійснювати комунікацію з ЄСПЛ шляхом обміну електронними листами), відповідно змінилася нумерація інших пунктів тощо.

Сам формуляр (можна завантажити за посиланням: (https://www.echr.coe.int/Pages/home.aspx…) працюватиме коректно тільки з програмою Adobe Reader 9 чи з пізнішою версією і підтримується лише операційними системами Windows і Mac OS X. Переконайтеся, що програма Adobe Reader встановлена на вашому комп’ютері.

Аби заповнити формуляр заяви:

Відкрийте попередньо збережену копію формуляру з допомогою програми Adobe Reader.

Заповніть формуляр заяви та збережіть його.

Після заповнення заяви роздрукуйте її, поставте свій підпис та відправте поштою до Суду на адресу:
The Registrar
European Court of Human Rights
Council of Europe
F-67075 Strasbourg cedex

Якщо заява подається неповною, вона не буде розглянута ЄСПЛ, тому всі пункти формуляру мають бути заповнені належним чином. У цьому допоможе нотатка для заповнення:
https://www.echr.coe.int/Documents/Application_Notes_UKR.pdf

Джерело

КОЛИ УЧАСНИК ДТП НЕ МОЖЕ СКЛАДАТИ ЄВРОПРОТОКОЛ, – РІШЕННЯ ВС

Якщо учасник ДТП не має автоцивілки, оскільки за законом є пільговиком та звільнений від такого обов’язку, потрібно обов’язково викликати на місце події поліцію. Натомість складання європротоколу у згаданому випадку не буде підставою для отримання страхового відшкодування. Такий висновок зробив Верховний Суд.  

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову постраждалого в ДТП учасника бойових дій про стягнення відшкодування зі страхової компанії, з якою винуватець уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (ТЗ). Рішення мотивовано тим, що хоча позивач, як учасник бойових дій, і звільнений від обов’язку придбавати поліс автоцивільної відповідальності, це не дає йому права складати європротокол. 

Апеляційний суд скасував попереднє рішення та задовольнив позов у частині стягнення страхового відшкодування й пені. Він виходив із того, що в розумінні ст. 33.2 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» сторони наділені правом на складання європротоколу, оскільки ТЗ обох учасників пригоди є забезпеченими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду задовольнив касаційну скаргу страхової компанії, рішення суду апеляційної інстанції скасував та залишив у силі рішення суду першої інстанції.

ВС керувався тим, що відповідно до п. 1.7 ст. 1 згаданого Закону забезпечений ТЗ – автомобіль, зазначений у договорі страхування, за умови, що його експлуатують застраховані особи. Пункт 17.5 ст. 17 Закону зобов’язує страховика видавати страхувальнику бланк повідомлення про ДТП встановленого МТСБУ зразка (європротокол). Із системного тлумачення п. 33.2 ст. 33 та п. 1.7 ст. 1 Закону зроблено висновок, що в разі ДТП скласти європротокол можуть лише водії ТЗ, які є забезпеченими в розумінні п. 1.7 ст. 1 Закону, тобто кожен із яких має відповідний страховий поліс. 

Отже, оформлення ДТП як страхової події при її настанні за участю осіб, які звільнені від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (за відсутності в них відповідного полісу), має проводитись з інформуванням поліції, оскільки Законом не передбачена можливість складання європротоколу за відсутності у її учасників страхових полісів. 

Джерело

НЕПОВАГА ДО СУДУ: ВИМОГИ ЗАКОНУ І ПРАКТИКА

Хронічним захворюванням українського суспільства тривалий час була та залишається суцільна неповага до суду. Поміж іншим, це відбувається на ґрунті суспільно-політичних та економічних проблем, у зв’язку з чим, судді асоціюються із чиновниками та представниками влади, компроментуючого матеріалу на яких достатньо у засобах масової інформації.

Тісно пов’язаним із питанням неповаги до суду є недовіра до суду, рівень якої, незважаючи на реформи та зміни в цій сфері, залишається беззаперечно високим. Водночас, слід відмітити, що, згідно із статистикою, здебільшого негативно оцінюють діяльність судової гілки влади саме громадяни, які жодного разу не брали участь в судовому засіданні (орієнтовно 91% населення України), в той час, як українці-учасники судового процесу здебільшого позитивно відгукуються про свій досвід перебування в судах.

Незважаючи на це, ледь не щомісяця в ЗМІ з’являється сенсаційна новина про прояв неповаги до суду, який виявивляється чи то у жбурлянні в суддів пакетами з борошном, чи у розміщенні ніби то «прайсу» послуг судді біля будівлі суду тощо.

«Українське право» вирішило проаналізувати законодавство, яке регулює можливість притягнення особи за неповагу до суду, можливі заходи впливу на таку особу, а також судову практику в даній сфері з метою виявлення прикладів вчинення неповаги по відношенню до суду чи окремого судді та визначення реального стану поваги (чи неповаги) громадян до судової влади. 

ЩО ТАКЕ НЕПОВАГА ДО СУДУ?

Згідно із ст. 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Питання визначення поняття «неповаги до суду», процедури притягнення винних осіб до відповідальності та визначення заходів впливу на порушника визначається Законом України «Про судоустрій та статус суддів», КУпАП, а також іншими процесуальними законами.

Виходячи з аналізу ст. 185-3 КУпАП та ст. 67 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» неповага до суду може виражатись, зокрема, у наступних діях:

– у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача, експерта, перекладача;

– в непідкоренні свідка, потерпілого, позивача, відповідача та інших громадян розпорядженню головуючого;

– у невиконанні поручителем зобов’язань, покладених судом під час провадження у справах за адміністративними позовами з приводу затримання та видворення іноземців та осіб без громадянства;

– у відмові роботодавця від увільнення від роботи присяжного на час виконання ним обов’язків зі здійснення правосуддя;

– у неприбутті присяжного в судове засідання без поважних причин;

– в порушенні порядку під час судового засідання;

– у вчиненні будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил.

Таким чином, даний перелік не є вичерпним та підлягає розширювальному тлумаченню судом, зважаючи на конкретну ситуацію та обставини, що їй передували.

ПРОЦЕДУРА ПРИТЯГНЕННЯ ВИННИХ ОСІБ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ 

Питання притягнення винної особи до відповідальності за неповагу до суду регулюється положеннями КУпАП. Так, відповідно до положень ст. 277 КУпАП, справи про адміністративне правопорушення, передбачені ст.185-3 КУпАП, розглядаються протягом доби.

Разом з цим, питання про притягнення до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується судом негайно після вчинення правопорушення, для чого у судовому засіданні оголошується перерва, або після закінчення судового засідання (ст. 216 ЦПК України, ст. 200 ГПК України, ст. 198 КАСУ України, ст. 330 КПК України).

Відповідно до п. 7-1 ст. 255 КУпАП у справах про адміністративні правопорушення за ст. 185-3 КУпАП, протоколи про правопорушення мають право складати:

– судові розпорядники (у справах про адміністративні правопорушення за ч. 1, 2, 3, 5 ст. 185-3 КУпАП);

– уповноважені особи органів Державної прикордонної служби України або Державної міграційної служби (у справах про адміністративні правопорушення за ч. 4 ст. 185-3 КУпАП).

При чому, згідно з ст. 258 КУпАП передбачається, що протокол не складається, зокрема, в разі вчинення адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1, 2, 3,5 ст. 185-3 КУпАП (при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження), якщо особа не оспорює допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається. У такому випадку уповноваженими органами (чи посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення. Постанова у справі про адміністративне правопорушення складається у двох екземплярах, один з яких вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.

В подальшому, керуючись ст. 221 та 221-1 КУпАП дані справи розглядаються суддями районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів, місцевими господарськими та адміністративними судами, апеляційними судами та Верховним Судом. Така справа розглядається суддею-доповідачем зі складу суду, що розглядає справу, під час розгляду якої вчинено правопорушення, передбачене ст. 185-3 КУпАП.

Водночас, постанова суду, прийнята за результатами розгляду такої справи, може бути оскаржена в апеляційному порядку до суду вищої інстанції. Водночас постанова судді Верховного Суду, прийнята за результатами розгляду такої справи, може бути оскаржена в апеляційному порядку до Касаційного кримінального суду і переглядається у складі колегії з трьох суддів.

МОЖЛИВІ ЗАХОДИ ВПЛИВУ НА ПОРУШНИКІВ 

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Згідно з п. 6 ч. 5 ст. 48 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» незалежність судді забезпечується, в тому числі, відповідальністю за неповагу до суду чи судді.

Згідно із ст. 129 Конституції України за неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Згідно з ч. 1 ст. 50 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які є учасниками процесу або присутні в судовому засіданні, має наслідком відповідальність, установлену законом.

Керуючись ст. 216 ЦПК України, ст. 200 ГПК України, ст. 198 КАСУ України, ст. 330 КПК України за прояв неповаги до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої законом.

Так, як зазначалось вище, відповідальність за неповагу до суду передбачена ст. 185-3 КУпАП, згідно з якою адміністративна відповідальність за дане правопорушення передбачає:

– накладення штрафу (ч. 1: 50-150 н.м.д.г.; ч. 2: 150-250 н.м.д.г.; ч. 3: 20-100 н.м.д.г.; ч. 4: 150-300 н.м.д.г.; ч. 5: 20-100 н.м.д.г.);

– виправні роботи (ч. 2: 1-2 місяці з відрахуванням двадцяти процентів заробітку);

– адміністративний арешт (ч. 2: до 15 діб). До того ж, згідно з ст. 328 КУпАП особи, піддані адміністративному арешту за таке правопорушення використовуються на фізичних роботах.

До того ж, слід зважати, що на порушників, окрім заходів впливу, зазначених вище, покладаються судові витрати, а саме судовий збір (наразі – 352,40 грн.).

Окрім цього згідно з процесуальним законодавством, дії щодо неповаги до суду можуть бути розцінені судом як зловживання учасником процесу його процесуальними правами, за що також встановлена відповідальність, зокрема, попередження, видалення із зали судових засідань та штраф.

ЯК СУДИ ВИРІШУЮТЬ ВКАЗАНІ СПРАВИ? 

Виходячи з даних ЄДРСР, наразі в Україні існує 2551 постанова, винесена щодо осіб за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 185-3 КУпАП України.

При аналізі судової практики, увага акцентувалась на судовій практиці за 2018 рік, до того ж, брались до уваги випадки притягнення особи до відповідальності за неповагу до суду, описані в інших судових рішеннях (рішеннях, ухвалах, вироках тощо).

Загалом, можна визначити наступні найбільш поширені випадки притягнення особи до відповідальності за вчинення неповаги до суду, а саме:

– порушення порядку ведення судового засідання, викрикування, перебивання суддів, коментування, лайка, нецензурні висловлювання тощо (наприклад, рішення №78015925 (неповага з боку вільних слухачів), 77569078, 77054198, 76682620 (неповага з боку адвоката; оформлено окремою ухвалою), 76688343 (оформлено окремою ухвалою), 75815767, 76648039, 75888019, 75313341, 75313042, 75130224, 74430169, 73087421, 72976920, 72610066, 72469916, 72211804, 71769338, 71567903, 77144620, 78068186, 78067089, 78031169, 77869146, 76869858, 76399072, 76357423, 72967830 (перешкоджав судді зайти до зали судових засідань, шарпав за мантію), 67144146 і 53603141 (звертання до судді на «ти»), 57059541 (демонстрація непристойного жесту), 17984300 ( особа обізвав суддю «продажною») у ЄДРСР);

– з’явлення до суду у стані алкогольного сп’яніння та вчинення інших дій, що вказують на неповагу до суду (наприклад, рішення №77199390, 75472164, 77717363, 77638424, 77296128, 76971547, 76871416, 76907579, 76872269, 76817239, 76684817, 76522293 у ЄДРСР);

– направлення учасниками справи процесуальних документів чи особистих звернень до суду із зазначенням нецензурних висловів у бік суду чи конкретного судді (наприклад, рішення №78021955, 77749314, 72824853, 77073244, 76237554, 75453284, 74828826, 73137847, 73137781, 72793697 (рішення КЦС у складі ВС), 74318664 у ЄДРСР), що в подальшому тягне повернення такого документу заявнику;

– нез’явлення до суду та неповідомлення про причини неявки (наприклад, рішення №77984221, 76531990, 75000785 (запізнення) у ЄДРСР);

– поява до суду в неналежному зовнішньому вигляді (у пляжних шортах, майці, сандалях тощо) (наприклад, рішення №77368170, 76845665, 74604741, 75795991, 76058042 у ЄДРСР);

– виривання документів з матеріалів справи (наприклад, рішення №76607684, 73866539 у ЄДРСР);

– відмова учасника судового процесу підніматись на вимогу судді чи відповідати на поставлені запитання головуючого (наприклад, рішення №73986548, 77019243 у ЄДРСР);

– невимкнення звуку на мобільному телефоні (наприклад, рішення №78092299, 74992957 у ЄДРСР);

– використання відеозаписувальних засобів без дозволу суду та учасників процесу (наприклад, рішення №76391943 у ЄДРСР).

Окрім цього, трапляються і дивні ситуації, наприклад, по одній із справ (рішення №59066315 у ЄДРСР), жінку притягнули до адміністративної відповідальності за розсипання піску перед дверима суду.

З іншої сторони, інколи трапляється навіть, що неповага до суду має вигляд погрози вбивством, що інкримінується за ч. 1 ст. 377 КК України (наприклад, рішення №76538305 (покарання у вигляді 2 років позбавлення волі) у ЄДРСР).

В деяких із зазначених випадків (наприклад, рішення №78015925, 77569078, 75313341, 78067089, 78031169, 76531990, 75000785, 74604741, 17984300, 74318664 у ЄДРСР), факт прояву неповаги до суду виявився непідтвердженим під час слухання справи про притягнення особи до адміністративної відповідальності, у зв’язку з порушенням процедури складення протоколу, недостатнього опису обставин у ньому, відсутності свідків чи з інших підстав.

Також в окремих випадках провадження закривалось у зв’язку з закінченням строку, встановленого на притягнення особи до адміністративної відповідальності (наприклад, рішення №76237554, 71567903, 77368170, 76871416, 76869858, 67144146, 53603141 у ЄДРСР).

ВИСНОВКИ 

Можна констатувати, що наразі стан поваги до суду та суддів, зокрема, є в цілому негативним. Учасники процесу та інші громадяни вільно можуть дозволити собі порушення порядку ведення судового засідання, нецензурного висловлювання в сторону суддів, навіть шарпання за одяг тощо.

З іншої сторони, із вказаної судової практики, вбачається дещо перебільшена нетерпимість суддів до незначних, на перший погляд, порушень.

Однак, слід погодитись з тією думкою, що формування правової культури громадян, розуміння значення суду та його важливості є тривалим процесом, який слід розпочати із усунення навіть невеликих непорозумінь, задля уникнення в майбутньому більш серйозних правопорушень, пов’язаних із погрозами на адресу суддів чи нападами на них.

 

Зозуля Наталія, «Українське право»

Крадіжки в громадському транспорті та тяжкі ДТП

Обговорили на першому міському, тему тяжких дорожньо-транспортних пригод та крадіжок в громадському транспорті.

Експерт: адвокат Євген Стельмах

Як ч.3 ст.368 КК України перетворюється на ч.1 ст.368 КК України

Літом минулого року в Одесі в робочому кабінеті був затриманий працівник патрульної поліції за отримання неправомірної вигоди в сумі 200 доларів. На офіційному сайті прокуратури зазначалося, що внесено відомості в ЄРДР за ознаками ч.3 ст.368 КК України. 
https://od.gp.gov.ua/ua/news.html…

Покарання за таке кримінальне правопорушення – позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, з конфіскацією майна.

Зазвичай після того як пред'являють підозру у вчиненні тяжкого кримінального правопорушення передбаченого ч. 3 ст.368 КК, слідчі звертаються в суд з клопотанням про обрання запобіжного заходу. Як наслідок, у більшості випадків слідчі судді задовольняють такі клопотання та обирають запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з визначенням застави.

Середній розмір застави по справах такої категорії від ста тисяч гривень. А то й півмільйона – мільйон…

19.11.2018 року Київським судом м. Одеси винесено вирок, яким затверджено угоду про визнання винуватості між прокурором та патрульним який отримав 200 американських доларів. Відповідно до затвердженої угоди працівника патрульної поліції було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.368 КК України, та призначено покарання у вигляді штрафу у розмірі 1200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 20400 гривень.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77940051

Варто зауважити, що така ситуація має системний характер. Спочатку прокуратура оголошує про гучне затримання посадовця якого підозрюють у вчиненні тяжчого  корупційного злочину, а під кінець пропонує угоду і штраф. 

Справа в тому, що часто, підозрюючи особу у вчиненні злочину передбаченого ч.3 ст.368 КК, правоохоронці інкримінують вимагання, яке в більшості випадків є основною кваліфікуючою ознакою кримінального правопорушення передбаченого ч.3 ст.368. Але в більшості випадків особи підозрювані у вимаганні, насправді нічого не вимагають. Тому там де спочатку є підозра у вчиненні злочину передбаченого ч.3 ст.368 КК, особа на фініші отримує перекваліфікацію на ч.1 ст.368 КК, угоду і штраф.

КС: Суд не може продовжувати тримання під вартою за власною ініціативою

Конституційний Суд ухвалив рішення: визнав неконституційним третє речення ч.3 ст.315 Кримінального процесуального кодексу. Отже, тепер запобіжний захід, який був визначений особі на стадії досудового розслідування, не може автоматично подовжуватися після передачі матеріалів кримінальної справи до суду загальної юрисдикції.

Як стало відомо, за таке рішення проголосували усі 14 суддів КС. І це засвідчило той факт, що Суд здатен консолідуватися та знайти консенсус, коли ухвалюються рішення, що просувають європейські стандарти в українське правове поле.

Як зауважив суддя Конституційного суду Станіслав Шевчук, після набуття чинності новим КПК суди неоднозначно застосовували спірне положення. Зокрема, вважалося, що після передачі кримінальної справи до суду запобіжні заходи вважаються автоматично продовженими.

«КС визначив дві важливі правові позиції. По-перше, нагадаю, що ухвала слідчого судді, постановлена на стадії досудового розслідування, має обмежений строк «придатності» — 2 місяці. Але коли справа передається до суду, людина продовжує залишатися під вартою. Натомість, певні ризики, якими сторона обвинувачення обґрунтовувала застосування певних запобіжних заходів, вочевидь, зникають. Тож суд має переглянути обґрунтованість їх застосування», — пояснив С.Шевчук.

Крім того, зазначив він, «КС виявив таке саме розуміння права на свободу, як і Європейський суд з прав людини. Адже це — фундаментальне право, гарантія від авторитаризму і гноблення. І КС підтвердив, що після закінчення слідства особа має бути звільнена з-під варти, якщо обвинувачення не доведе підстав для подальшого тримання за ґратами».

Більше того, зауважив С.Шевчук, «суд не може продовжувати тримання під-вартою за власною ініціативою без клопотання прокурора. Адже порушуються принципи безсторонності суду та рівності сторін, закріплені у ст.129 Конституції».

 

Конституційний Суд України

Іменем України

Рішення

у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України

23 листопада 2017 року м.Київ Справа №1-28/2017 
№1-р/2017

Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:
Кривенка Віктора Васильовича — головуючого,
Городовенка Віктора Валентиновича,
Гультая Михайла Мирославовича,
Запорожця Михайла Петровича,
Каcмініна Олександра Володимировича,
Колісника Віктора Павловича,
Литвинова Олександра Миколайовича,
Мельника Миколи Івановича,
Мойсика Володимира Романовича,
Саса Сергія Володимировича, 
Сліденка Ігоря Дмитровича, 
Тупицького Олександра Миколайовича,
Шаптали Наталі Костянтинівни — доповідача,
Шевчука Станіслава Володимировича,

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Шапталу Н.К. та дослідивши матеріали справи, зокрема позиції Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також науковців Донецького національного університету імені Василя Стуса, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету імені Івана Франка, Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Конституційний Суд України

Установив:

1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України, прийнятого

Верховною Радою України 13 квітня 2012 року за №4651-VІ (далі — Кодекс). Відповідно до цього положення застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних на стадії досудового розслідування, за відсутності відповідних клопотань сторін кримінального провадження вважається продовженим.

Необхідність у зверненні до Конституційного Суду України автор клопотання обґрунтовує тим, що вказане положення Кодексу порушує право людини на свободу та особисту недоторканність. На думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, закріплення норми, згідно з якою запобіжний захід у виді тримання особи під вартою або домашнього арешту має вважатися продовженим у разі відсутності клопотань сторін про зміну або скасування такого заходу, позбавляє особу належного захисту від свавілля та суперечить вимогам частини першої статті 8, частини другої статті 29 Конституції України.

2. Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з такого.

2.1. Україна є демократичною, правовою державою; в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; правосуддя в Україні здійснюють виключно суди (статті 1, 3, частини перша, друга статті 8, частина перша статті 55, частина перша статті 124 Основного Закону України).

Відповідно до частини першої статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що право на свободу та особисту недоторканність є одним з визначальних та фундаментальних конституційних прав людини. Наявність свободи у особи є однією з передумов її розвитку та соціалізації; право на свободу передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо; право на свободу означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011; абзац другий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року №2-рп/2016).

Частина друга статті 29 Конституції України передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Конституційний Суд України неодноразово вказував на те, що право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які визначені в законі (абзац шостий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011). Обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина.

Обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року №2-рп/2016).

Згідно з частиною першою статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до частини першої статті 124 Основного Закону України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, визначеним законом.

З огляду на викладене та зважаючи на положення частини другої статті 29 Конституції України, Конституційний Суд України вважає, що слід визначити такі обов’язкові вимоги до правомірного арешту або тримання під вартою: по-перше, арешт чи тримання під вартою має здійснюватися виключно на підставі належним чином вмотивованого рішення суду; по-друге, підстави та порядок застосування цих запобіжних заходів мають бути визначені в законі та повинні відповідати конституційним гарантіям справедливої судової процедури та принципу верховенства права.

Оскільки метою статті 29 Конституції України є недопущення свавільного обмеження (позбавлення) свободи чи особистої недоторканності особи, то дотримання зазначених вимог є обов’язковим.

Про фундаментальність права на свободу та особисту недоторканність свідчить також факт його закріплення у більшості міжнародних правових актів. Зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання (стаття 9), у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року вказано, що ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом (пункт 1 статті 9).

Право на свободу та особисту недоторканність, як і будь-яке інше право, потребує захисту від свавільного обмеження, для чого вимагається періодичний судовий контроль за обмеженням чи позбавленням свободи та особистої недоторканності, що має здійснюватися у визначені законом часові інтервали.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини тримання під вартою без відповідного судового рішення, особливо протягом періоду після закінчення слідства та до початку судового розгляду, а також на підставі судових рішень, винесених на стадії судового розгляду, які не містять визначених строків подальшого тримання під вартою, суперечить вимогам статті 5 Конвенції (пункт 98 рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України»). Такий підхід узгоджується з метою статті 5 Конвенції, що полягає у запобіганні свавільному чи невиправданому позбавленню свободи (пункт 30 рішення Європейського суду з прав людини від 3 жовтня 2006 року у справі «МакКей проти Сполученого Королівства»).

Конституційний Суд України виходячи з положень частин першої, другої статті 29 Основного Закону України та сформульованих ним юридичних позицій, а також беручи до уваги наведені положення міжнародних правових актів щодо захисту права людини на свободу та особисту недоторканність, вважає, що право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, визначених законами України. Обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина та виключно на підставі вмотивованого рішення суду.

3. Підстави та порядок застосування примусових заходів, які обмежують конституційне право людини на свободу та особисту недоторканність, зокрема у кримінальному провадженні, закріплені у Кодексі.

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 Кодексу).

З метою досягнення завдань кримінального провадження та для належного здійснення правосуддя у справах про вчинення кримінального правопорушення Кодексом передбачено види заходів забезпечення кримінального провадження, до яких належать запобіжні заходи, включаючи домашній арешт та тримання під вартою (статті 131, 176, 181, 183).

До заходів забезпечення кримінального провадження відповідно до частини другої статті 131 Кодексу належать: виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід; накладення грошового стягнення; тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом; відсторонення від посади; тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя; тимчасовий доступ до речей і документів; тимчасове вилучення майна; арешт майна; затримання особи; запобіжні заходи. Згідно з частиною першою статті 176 Кодексу видами запобіжних заходів є особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою.

Серед наведених видів запобіжних заходів особливе місце займають домашній арешт та тримання під вартою, оскільки вони пов’язані з обмеженнями конституційного права особи на свободу та особисту недоторканність.

Запобіжний захід у виді домашнього арешту полягає в обмеженні свободи пересування підозрюваного, обвинуваченого шляхом його ізоляції у житлі через заборону залишати його цілодобово або у певний період доби; домашній арешт може бути застосовано до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у виді позбавлення волі; строк тримання особи під домашнім арештом не може перевищувати двох місяців; у разі необхідності продовження цього строку можливе за клопотанням прокурора в межах строку досудового розслідування в порядку, передбаченому статтею 199 Кодексу (частини перша, друга, шоста статті 181 Кодексу).

Тримання під вартою є найбільш суворим запобіжним заходом, пов’язаним із позбавленням особи свободи, який полягає в примусовій ізоляції підозрюваного, обвинуваченого шляхом поміщення його в установу тримання під вартою на певний строк із підпорядкуванням режиму цієї установи.

У частині першій статті 183 Кодексу визначено, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 Кодексу. До цих ризиків належать такі спроби підозрюваного, обвинуваченого: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому особа підозрюється, обвинувачується.

Слідчий суддя, суд зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе: наявності обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявності достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; недостатності застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні (частини перша, друга статті 194 Кодексу).

Звертаючись до суду з клопотанням про продовження строків тримання під вартою, слідчий, прокурор мають викласти обставини, які доводять, що заявлені раніше ризики не зменшилися або з’явилися нові ризики, які виправдовують продовження тримання особи під вартою, а застосування більш м’яких запобіжних заходів не гарантує запобігання цим ризикам.

Згідно з практикою застосування Європейським судом з прав людини пункту 3 статті 5 Конвенції після спливу певного проміжку часу існування лише обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання особи під вартою; до того ж такі підстави мають бути чітко наведені національними судами (пункт 60 рішення від 6 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України»).

Отже, обґрунтованість застосування запобіжних заходів, пов’язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, зокрема домашнього арешту та тримання під вартою, має піддаватися судовому контролю через певні проміжки часу, періодично об’єктивним та неупередженим судом на предмет перевірки наявності чи відсутності ризиків, за яких вказані запобіжні заходи застосовуються, у тому числі при закінченні досудового розслідування, коли деякі ризики вже можуть зникнути.

4. Відповідно до частини третьої статті 315 Кодексу під час підготовчого судового засідання суд за клопотаннями учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого (перше речення); при розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом II «Заходи забезпечення кримінального провадження» Кодексу (друге речення); за відсутності зазначених клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування, вважається продовженим (третє речення).

Дія положення третього речення частини третьої статті 315 Кодексу, як вбачається з його змісту, поширюється на всі види заходів забезпечення кримінального провадження, які були обрані щодо підозрюваної особи на стадії досудового розслідування.

Отже, відповідно до вказаного положення Кодексу допускається під час судового провадження у суді першої інстанції при підготовчому судовому засіданні продовження дії таких запобіжних заходів забезпечення кримінального провадження, як запобіжні заходи у виді домашнього арешту та тримання під вартою, без перевірки обґрунтованості підстав їх застосування.

Однак продовження дії заходів забезпечення кримінального провадження, а саме запобіжних заходів у виді домашнього арешту та тримання під вартою, обраних під час досудового розслідування, без перевірки судом обґрунтованості підстав для їх застосування, суперечить вимогам обов’язкового періодичного судового контролю за застосуванням запобіжних заходів, пов’язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, закріпленого у частині другій статті 29 Конституції України, згідно з якою «ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначив, що обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, яким він є, повинно бути переконливо наведено державою, а квазіавтоматичне продовження такого періоду суперечить гарантіям, встановленим у пункті 3 статті 5 Конвенції (пункт 66 рішення від 9 січня 2003 року у справі «Шишков проти Болгарії», пункт 40 рішення від 10 червня 2008 року у справі «Тасе проти Румунії»).

Конституційний Суд України вважає, що запобіжні заходи (домашній арешт та тримання під вартою), які обмежують гарантоване частиною першою статті 29 Конституції України право людини на свободу та особисту недоторканність, можуть бути застосовані судом на новій процесуальній стадії — стадії судового провадження, зокрема під час підготовчого судового засідання, лише за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом.

Така позиція Конституційного Суду України узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 15 грудня 2016 року у справі «Ігнатов проти України» вказав, що судовий контроль на новій процесуальній стадії при продовженні дії запобіжних заходів, пов’язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, має відбуватися з обґрунтуванням підстав такого продовження (пункт 36).

Конституційний Суд України зазначає, що висновки слідчого судді щодо будь-яких обставин, які стосувалися суті підозри, обвинувачення та були взяті до уваги при обґрунтуванні запобіжного заходу, обраного під час досудового розслідування, для суду на стадії судового провадження не є преюдиційними. У підготовчому провадженні суд має перевірити обґрунтованість застосування запобіжного заходу щодо обвинуваченого, пов’язаного з обмеженням його права на свободу та особисту недоторканність, та прийняти вмотивоване рішення, незважаючи на те, чи закінчився строк дії ухвали слідчого судді, постановленої на стадії осудового розслідування про обрання такого запобіжного заходу.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України» вказав на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції національними судами України, які часто обґрунтовують продовження строку тримання під вартою однаковими підставами протягом всього періоду ув’язнення, та зазначив, що суди зобов’язані обґрунтовувати свої рішення про продовження строку тримання під вартою іншими підставами, які мають бути чітко вказані (пункт 99). Ненаведення судовими органами у своїх рішеннях будь-яких підстав, які дозволяють тримання особи під вартою протягом тривалого проміжку часу, є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим у пункті 1 статті 5 Конвенції (пункт 36 рішення Європейського суду з прав людини від 15 грудня 2016 року у справі «Ігнатов проти України»).

Проте зміст положення третього речення частини третьої статті 315 Кодексу дозволяє поширити дію постановленої на стадії досудового розслідування ухвали слідчого судді щодо обраних запобіжних заходів у виді домашнього арешту та тримання під вартою на стадію судового провадження у суді першої інстанції у тому випадку, коли обвинувальний акт передається до суду без клопотання прокурора щодо продовження дії цих запобіжних заходів у зв’язку із закінченням досудового розслідування, тобто закінченням однієї стадії кримінального провадження та початком іншої стадії — стадії судового провадження.

Крім того, у положеннях частин першої, другої статті 42 Кодексу розмежовано поняття «підозрюваний», «обвинувачений (підсудний)» у кримінальному провадженні. Водночас частиною першою статті 177 Кодексу передбачено можливість застосування запобіжних заходів як до підозрюваного, так і до обвинуваченого, а частиною другою цієї статті визначено підстави застосування таких заходів слідчим суддею, судом. Наслідками направлення в порядку, передбаченому статтею 291 Кодексу, та надходження до суду обвинувального акта є набуття особою, щодо якої складено такий обвинувальний акт, нового процесуального статусу — обвинуваченого (підсудного), а також початок нової процесуальної стадії кримінального провадження — стадії судового провадження у суді першої інстанції.

Таким чином, зміна процесуального статусу особи з підозрюваного на обвинуваченого (підсудного) та початок стадії судового провадження у суді першої інстанції виключають автоматичне продовження застосування запобіжних заходів, обраних слідчим суддею до такої особи на стадії досудового розслідування як до підозрюваного. Отже, у разі відсутності вмотивованого рішення суду, яким дозволено позбавлення особи свободи на період, визначений цим судовим рішенням, така особа має бути негайно звільнена.

Конституційний Суд України вважає, що положення третього речення частини третьої статті 315 Кодексу в частині, що передбачає поширення продовження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, а саме запобіжних заходів у виді домашнього арешту чи тримання під вартою, обраних під час досудового розслідування, без клопотань учасників кримінального провадження, зокрема прокурора, та без перевірки судом обґрунтованості підстав для їх застосування, за яких такі запобіжні заходи були обрані на стадії досудового розслідування, суперечить вимогам частин першої, другої статті 29 Конституції України.

5. Під час судового провадження у суді першої інстанції (проведення підготовчого судового засідання та судового розгляду) прокурор як сторона обвинувачення має обов’язок підтримувати публічне обвинувачення у суді, доводити винуватість особи та необхідність продовження запобіжного заходу шляхом подання відповідних клопотань щодо цього продовження.

Конституційний Суд України виходить з того, що запобіжні заходи (домашній арешт та тримання під вартою), які обмежують гарантоване частиною першою статті 29 Конституції України право людини на свободу та особисту недоторканність, можуть бути застосовані судом на новій процесуальній стадії — стадії судового провадження у суді першої інстанції, зокрема під час підготовчого судового засідання, за наявності клопотання прокурора (частина четверта статті 176 Кодексу).

Згідно з конституційними принципами рівності та змагальності інші учасники кримінального провадження, разом із прокурором, наділені повноваженням заявляти клопотання, зокрема, щодо застосування інших, у тому числі і більш м’яких, запобіжних заходів, їх зміни чи скасування.

Положення третього речення частини третьої статті 315 Кодексу по суті дає можливість суду при проведенні підготовчого судового засідання продовжити термін дії запобіжного заходу (домашнього арешту та тримання під вартою) за відсутності клопотань сторін.

Конституційний Суд України вважає, що будь-які положення Кодексу повинні застосовуватися органами державної влади та їх посадовими особами з урахуванням конституційних норм, принципів і цінностей.

Згідно з частиною першою статті 8 Основного Закону України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. За юридичними позиціями Конституційного Суду України верховенство права, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу; конституційне право людини на судовий захист є гарантією усіх прав і свобод людини і громадянина (абзац дев’ятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року №3-рп/2003, абзац чотирнадцятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Найважливішою ознакою суду є його незалежність та безсторонність, а однією з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (пункт 1 частини другої статті 129 Конституції України).

У практиці Європейського суду з прав людини сформовано, серед іншого, характеристики незалежності суду, одна з яких полягає в тому, що суд має сприйматися як незалежний орган; щодо ознак безсторонності суду, то він повинен сприйматися таким з об’єктивного погляду з достатніми гарантіями для виключення будь-яких легітимних сумнівів з цього приводу (пункти 125, 126 рішення від 6 жовтня 2011 року у справі «Агрокомплекс проти України»).

Конституційний Суд України вважає, що продовження судом під час підготовчого судового засідання застосування заходів забезпечення кримінального провадження щодо запобіжних заходів у виді домашнього арешту та тримання під вартою за відсутності клопотань прокурора порушує принцип рівності усіх учасників судового процесу, а також принцип незалежності та безсторонності суду, оскільки суд стає на сторону обвинувачення у визначенні наявності ризиків за статтею 177 Кодексу, які впливають на необхідність продовження домашнього арешту або тримання під вартою на стадії судового провадження у суді першої інстанції. Коли суддя за відсутності клопотань сторін (прокурора) ініціює питання продовження тримання обвинуваченого під вартою або домашнім арештом, він виходить за межі судової функції і фактично стає на сторону обвинувачення, що є порушенням принципів незалежності і безсторонності судової влади.

Враховуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення третього речення частини третьої статті 315 Кодексу не відповідає статті 55, частині першій статті 126 та пункту 1 частини другої статті 129 Конституції України.

На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, статтями 32, 35, 65, 66, 84, 88, 89, 91, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України

ВИРІШИВ:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення третього речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України.

2. Положення третього речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних друкованих виданнях України.

Джерело

КСУ ухвалив рішення у справі щодо неконституційності ч.1 ст. 294, ст.326 Кодексу про адмінправопорушення

Конституційний Суд України 23 листопада визнав неконституційним, що постанови місцевого загального суду про застосування адмінарешту звертаються до виконання до закінчення строку на їх апеляційне оскарження. Про це повідомляє прес-служба КСУ.

«Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України положень частини першої статті 294, статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення», — йдеться у повідомленні.

Цим Рішенням Суд визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):

– положення частини першої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — Кодекс), яким встановлено, що постанови про застосування стягнення, передбаченого статтею 32 цього кодексу, набирають законної сили з моменту їх винесення;

– положення статті 326 Кодексу, яке передбачає, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту виконується негайно після її винесення.

Вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходив з такого.

Відповідно до принципу верховенства права держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду справ, яка забезпечувала б ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема давала б можливість відновлювати порушені права і свободи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки.

Застосування адміністративного арешту повʼязане з тимчасовим обмеженням низки конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема гарантованого частиною першою статті 29 Основного Закону України права на свободу та особисту недоторканність.

Встановлене частиною першою статті 294 Кодексу правило, за яким набрання законної сили постановою місцевого загального суду відбувається не раніше закінчення строку на її апеляційне оскарження, забезпечує юридичну визначеність і стабільність у суспільних правовідносинах, оскільки за частиною восьмою цієї статті така постанова може бути скасована чи змінена апеляційним судом. Порядок набуття обовʼязковості постановою місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту є законодавчим винятком із цього правила.

За статтею 326 Кодексу постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту та арешту з утриманням на гауптвахті виконується негайно після її винесення. Зі змісту цього припису та положення частини першої статті 294 Кодексу щодо постанов про застосування стягнення, передбаченого статтею 32 Кодексу, випливає, що постанови місцевого загального суду про адміністративний арешт набирають законної сили в момент їх винесення та виконуються негайно.

Порівняння процесуальних строків, передбачених Кодексом для реалізації права на апеляційне оскарження постанови суду у справі про адміністративне правопорушення, з тривалістю адміністративного арешту, встановленою статтею 32 Кодексу, дає підстави для висновку, що набрання законної сили постановою місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту з моменту її винесення та негайне звернення її до виконання можуть призвести до того, що піддана такому арешту особа відбуде його повністю ще до перегляду справи апеляційним судом. Отже, у випадку незаконного застосування адміністративного арешту неможливо буде ні запобігти негативним індивідуальним наслідкам такої судової помилки, ні відновити в судовому порядку порушене право на свободу та особисту недоторканність. Можна буде лише відшкодувати заподіяну таким порушенням шкоду, як це передбачено частиною другою статті 296 Кодексу.

Таким чином, оспорювані положення Кодексу фактично знижують ефективність судового захисту на стадії апеляційного перегляду справ про адміністративні правопорушення, за які призначено адміністративний арешт, чим звужують зміст прав, гарантованих частиною третьою статті 8, частинами першою, другою статті 55, пунктом 8 частини другої статті 129 Основного Закону України.

Згідно з юридичними позиціями Конституційного Суду України обмеження прав і свобод є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (абзац шостий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009); обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Оцінюючи за вказаними критеріями встановлене оспорюваними положеннями Кодексу обмеження конституційних прав на судовий захист та апеляційний перегляд справ про адміністративні правопорушення, за які призначено адміністративний арешт, Конституційний Суд України зазначив, що не вбачає у набранні законної сили постановами про застосування адміністративного арешту та виконанні цих постанов до закінчення строку на їх апеляційне оскарження такої суспільної необхідності, яка виправдовувала б повʼязане з цим обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, та вважає, що таке обмеження не узгоджується з принципом верховенства права, не відповідає критеріям розумності, пропорційності, обґрунтованості.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 294, статті 326 Кодексу, якими передбачено, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту набирає законної сили в момент її винесення та виконується негайно, встановлюють обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, гарантованих частиною третьою статті 8, частинами першою, другою статті 55, пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України. Зазначене обмеження конституційних прав не є пропорційним, обґрунтованим або суспільно необхідним та не узгоджується з принципом верховенства права. Таким чином, оспорювані положення частини першої статті 294, статті 326 Кодексу суперечать приписам статті 8, частин першої, другої статті 55, частини першої статті 64, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України. 

Положення частини першої статті 294, статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення Конституційного Суду України є обовʼязковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Нагадаємо, раніше до Конституційного Суду України надійшло конституційне звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення зміни до статті 133 Конституції України(щодо перейменування Кіровоградської області) (реєстр. № 8380) вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Статистика ухвалених районними судами міста Одеси вироків за 2018 рік

З початку 2018 року включно по 21 листопада,  судами міста Одеси (Приморський, Малиновський, Київський, Суворовський районні суди) ухвалено 1225 вироки, з загальної кількості вироків по Одеській області області – 3994.  Окрім того районними судами міста Одеси вирішено: цивільних справ – 13122; справ про адміністративні правопорушення – 27989; адмінстративних справ- 189.

Малиновський районний суд м. Одеси – 325 вироків

Суворовський районний суд м. Одеси –  243 вироків

Київський районний суд м. Одеси – 324 вироків

Приморський районний суд м. Одеси – 333 вироків

З них по самих основних категоріях кримінальних правопорушень:

– злочин проти основ національної безпеки України  (розповсюдив репости записів із закликами до вчинення умисних дій, які суперечать положенням  Конституції України, вчинених з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку) ст. 109, 110 ККУ. Вирок за Київським районним судом. (Всього по реєстру 102 таких вироки).

– публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму (ст. 436-1 КК України) Всі два вироки за Приморським судом.

– злочини проти статевої свободи

– злочини проти правосуддя (– Малиновський, 1– Суворовський, 1– Київський, 1-Приморський.)

– злочини у сфері службової діяльності

673 – вироки у категорії справ – злочини проти власності.

89 – ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКУ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ

73– ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

24 – ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ТА МОРАЛІ

14 – ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

25 – ЗЛОЧИНИ ПРОТИ АВТОРИТЕТУ ОРГАНІВ ВЛАДИ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ОБЄДНАННЬ ГОРОМАДЯН ТА ЖУРНАЛІСТІВ

76 – ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ І ЗДОРОВ'Я ОСОБИ

163 – злочини у сфері обігу наркотичних засобів 

 

До прикладу, за вказаний період районними судами міста Києва було ухвалено  6172 вироки.

Печерський районний суд м. Києва – 225 вироки

Шевченківський  районний суд м. Києва – 485

Голосіївський районний суд м. Києва – 1453 

Деснянський районний суд м. Києва – 590

Оболонський районний суд м. Києва – 461

Святошинський районний суд м. Києва – 732

Подільський районний суд м. Києва – 345

Дарницький районний суд м. Києва – 683

Дніпрповський районний суд м. Києва – 658

Солом'янський районний суд м. Києва – 555

Лідером серед районних судів столиці по кількості ухвалених вироків безперечно є Голосіївський районний суд, який в порівнянні з іншими судами ухвалив найбільшу кількість вироків – 1453. А Печерський суд впевнено займає найнижчу сходинку – 225 вироків.

 

В Харкові за 2018 рік ухвалено 2521 вироки по районних судах міста, це в два рази більше ніж в Одесі.

 

Порівнюючи з Миколаєвом, найближчим обласним центром до Одеси,  районні суди винесли – 1279 вироків з загальної маси по Миколаївській області – 2870.

Центральний районний суд м. Миколаєва – 851 вироки

Корабельний районний суд м. Миколаєва  – 112 вироки

Заводський районний суд м. Миколаєва  – 67 вироки

Ленінський районний суд м. Миколаєва  – 249 вироки

 

Дані взяті з Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua, станом на 21 листопада 2018 року, включно.