УТРИМАТИ ВІД ВТЕЧІ: ЄСПЛ ОЗВУЧИВ КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ ЗАСТАВИ

Розмір застави повинен бути встановлений з огляду на особу підсудного, належну йому власність, його стосунки з поручителями. Іншими словами, з огляду на впевненість у тому, що перспектива втрати застави або заходів проти його поручителів у випадку його неявки до суду буде достатньою для того, щоб утримати його від втечі.

Такий висновок зробив Євпропейський суд з прав людини у рішенні у справі «Гафа проти Мальти», передає інформаційний ресурс «ECHR.Ukrainian Aspect».

Пан Гафа був заарештований поліцією за підозрою у вбивстві свого колишнього партнера. Протягом перебування під вартою він подав десять клопотань про звільнення під заставу, які всі були відхилені. Після завершення максимального терміну тримання під вартою відповідно до закону обвинувачений мав право на звільнення під заставу. Суд надав йому таку можливість, втім, серед умов було визначено внесення до судової адміністрації суми в розмірі 15 000 євро, а також взяття особистої гарантії у розмірі 25 000 євро. У випадку порушення режиму вся сума в розмірі 40000 євро мала бути конфіскована на користь держави. Обвинувачений неодноразово оскаржував цю суму як надмірну, проте клопотання були відхилені судом.

Згодом, чоловік все ж підписав особисту гарантію, а його мати надала відповідну заставу нерухомості як гарантію. Він був звільнений з-під варти після тридцяти двох місяців досудового ув’язнення і ініціював конституційне провадження про відшкодування збитків зі скаргою на порушення статті 5 § 3 Конвенції у зв’язку з «надмірним розміром застави». Проте, вимоги було відхилено.

Водночас, Гафу визнали винним порушенні умов і звільнення під заставу було скасоване, а згодом постановлено обвинувальний вирок у справі і засуджено до тридцяти п’яти років ув’язнення.

Засуджений звернувся до ЄСПЛ і поскаржився на те, що він знаходився під вартою протягом необґрунтованого проміжку часу у зв’язку з надмірною сумою внеску, який йому було наказано сплатити як одну з умов для звільнення під заставу.

Відповідно до ч.3 ст.5 (Право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту “c” пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

Заявник аргументував свою позицію тим, що зобов’язання в його справі було надмірним, оскільки він не заробляв гроші на той час. В кінцевому підсумку, він був звільнений лише завдяки його матері, яка, в свою чергу повинна була залучити інших членів сім’ї, які були співвласниками майна, яку вони використовували як гарантію. Заявник стверджував, що його тримали під вартою понад максимально дозволений законом термін. На його думку, через двадцять місяців він повинен був бути звільнений під заставу належним чином. Проте він залишався під вартою протягом тридцяти двох місяців.

ЄСПЛ відзначив, що відповідно до прецедентного права, гарантія, передбачена статтею 5§3 Конвенції покликана забезпечити явку обвинуваченого у судовому засіданні. Тому розмір застави повинен бути встановлений з огляду на особу підсудного, належну йому власність, його стосунки з поручителями, іншими словами, з огляду на впевненість у тому, що перспектива втрати застави або заходів проти його поручителів у випадку його неявки до суду буде достатньою для того, щоб утримати його від втечі.

Оскільки питання, яке розглядається, є основним правом на свободу, гарантованим статтею 5, органи влади повинні докладати максимум зусиль як для встановлення належного розміру застави, так під час вирішення питання про необхідність продовження тримання під вартою. Крім того, розмір застави, має бути належним чином обґрунтовано у рішенні про визначення застави і повинна враховувати майновий стан обвинуваченого. Нездатність національних судів оцінити здатність заявника сплатити необхідну суму може викликати виявлення Судом порушення. Проте обвинувачений, якого судові органи готові звільнити під заставу, повинні вірно подати достатню інформацію, яку можливо перевірити, якщо це буде необхідно, щодо суми застави, яку необхідно встановити.

У підсумку ЄСПЛ констатував порушення статті 5§3 Конвенції.

З текстом рішення у справі «Гафа проти Мальти» у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.

Джерело: www.echr.com.ua

В ефірі телепроекту «Редакція» адвокат Євген Стельмах відповів на всі питання по справі Сергія Стерненка

Для більш об'єктивної оцінки ситуації з резонансними подіями пов'язаними з нападом на Сергія Стерненка, адвокат Євген Стельмах відповів на всі незручні запитання ведучого. Оскільки це запис і деякі моменти були вирізані, все ж багато цікавих речей залишились та глядач може оцінити дещо нестандартний формат запитань та загалом проекту "Редакція". Пройшла непогана дискуся, шкода тільки, що без опонентів по справі.

Стерненко діяв у межах необхідної оборони — АДВОКАТ

В студії Третього цифрового каналу Одеси разом обговорили ситуацію щодо нападу на Сергія Стерненка. 

Євген Стельмах, захищає інтереси Сергія Стерненка щодо останнього епізоду з необхідною обороною.

Вадим Оксюта, захищає інтереси Сергія Стерненка, щодо спави по Літньому театру, та стосовно вигаданого обвинувачення про кришування збуту наркотиків.

24.05.2018 року приблизно об 23 год. 00 хв. в м. Одесі було вчинено напад на Сергія Стерненко, про що внесено дані  Єдиний реєстр досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст.15, ч.1 ст.115 КК України.

В єфірі Третього цифрового адвокати Сегія Стерненка заявили впевненість в тому що, він діяв у межах необхідної оборони.

 

Зміна запобіжного заходу з тримання під вартою на більш м’який в супереч КПК України на підставі Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Пропонуємо до Вашої уваги практичний приклад звільнення особи з під варти у зв’язку із наявністю порушень Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод та невідповідності норм Кримінального процесуального кодексу України міжнародному законодавству.

Так, стаття 29 Конституції України гарантує: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність».

Проведений аналіз нормативної бази кримінального процесуального законодавства України встановлює, що у відповідності до частини 1 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення, наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків передбачених статті 177 Кримінального процесуального кодексу України і на які вказує слідчий, а також недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризиків зазначених у клопотанні.

Вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов'язаний здійснювати повноваження із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні під час досудового розслідування і судового розгляду, діяти відповідно до вимог кримінального процесуального закону.

З огляду на позицію законодавця та судову практику, завдання слідчого судді під час розгляду клопотання слідчого про застосування до особи того чи іншого запобіжного заходу полягає у недопущенні:

1) обмеження конституційних прав та свобод особи за відсутності підстав, передбачених КПК України;

2) необґрунтованого застосування до особи певного виду запобіжного заходу за умови, що належна процесуальна поведінка підозрюваного може бути забезпечена шляхом обрання менш суворого виду запобіжного заходу.

З метою забезпечення можливості виконання слідчим суддею вищевказаних вимог положеннями КПК України на слідчого (прокурора), який звертається із відповідним клопотанням, покладено обов'язок довести:

1) обґрунтованість підозри особі у вчиненні кримінального правопорушення;

2) наявність реальних ризиків для кримінального провадження, існування яких підтверджується належними, достатніми та допустимими доказами;

3) неможливість досягнення мети у разі застосування більш м’якого виду

запобіжною заходу, ніж того, про застосування якого ставиться питання у клопотанні.

При розгляді клопотання про обрання  запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обов'язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів (правова позиція, викладена у п. 80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України»).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини обґрунтованість підозри, на якій має ґрунтуватися арешт, складає суттєву частину гарантії від безпідставного арешту і затримання, закріпленої у статті 5 § 1 (с) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифіковану Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, надалі «Конвенція». За визначенням Європейського суду з прав людини обґрунтована підозра у вчиненні кримінального злочину, про яку йдеться у статті 5 § 1(с) Конвенції, передбачає наявність обставин або відомостей, які переконали б неупередженого спостерігача, що ця особа, можливо, вчинила певний злочин (справа K.-F. проти Німеччини, 27 листопада 1997, § 57).

Окрім цього, слідчим суддею має бути проведено аналіз всіх ризиків, визначених частиною 1 статті 177 КПК України з урахуванням особливостей даного кримінального провадження та особи підозрюваного, як того вимагають норми чинного законодавства України та міжнародного законодавства, зокрема практика ЄСПЛ, яка відповідно до частиною 5 статті 9 КПК України застосовується у кримінальному процесуальному законодавстві України (Рішення у справі «Смирнова проти Росії», скарги № 46133/99 та 48183/99, від 08.06.1995 у справі «Ягчі і Саргін проти Туреччини», від 23.09.2008 у справі «Вренчев проти Сербії» тощо).

Відповідно до вимог пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому, ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це необхідно робити з урахуванням низки відповідних факторів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув’язнення.

Так, у п.80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Марченко проти України» зазначено: «Тримання особи під вартою буде свавільним, оскільки національні суди не обґрунтували необхідність такого тримання і не було розглянуто можливість застосування більш м'якого запобіжного заходу», про це ж вказується у п.29 рішення Європейського суду з прав людини від 11.10.2010 року по справі «Хайреддінов проти України».

При цьому на користь звільнення свідчать відсутність судимостей, наявність постійного місця проживання, роботи, усталений спосіб життя, наявність утриманців, відсутність спроб ухилитися від правосуддя (Справа Європейського суду з прав людини «Пунцельт проти Чехії»).

Відповідно до вимог пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому, ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це необхідно робити з урахуванням низки відповідних факторів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув’язнення.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, національні суди повинні з’ясувати, чи є тримання особи під вартою до судового розгляду справи єдиним запобіжним заходом, який забезпечив би належну процесуальну поведінку особи та виконання нею процесуальних обов’язків, а також чи є можливість обмежитися в даному випадку застосуванням менш суворого (альтернативного) запобіжного заходу.

При цьому береться до уваги, що «ризик втечі або уникнення правосуддя» зменшується з часом, адже включення строку запобіжного ув'язнення до строку покарання, якого мав підстави боятися заявник, зменшує це побоювання і його наміри втекти. При цьому на користь звільнення свідчать відсутність судимостей, наявність постійного місця проживання, роботи, усталений спосіб життя, наявність утриманців, відсутність спроб ухилитися від правосуддя(Справа ЄСПЛ «Пунцельт проти Чехії»).

Загальне положення щодо розумних строків у таких випадках викладено у правовій позиції ЄСПЛ в рішенні у справі «Харченко проти України», згідно з якою «розумність» строку тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно. Вона має оцінюватися в кожному окремому випадку залежно від особливостей конкретної справи, причин, про які йдеться у рішеннях національних судів, переконливості аргументів заявника, щодо можливості його звільнення. Продовження тримання під вартою може бути виправдано тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості» (п.79 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року).

Так, візьмемо за приклад коли особа обвинувачується у вчинені злочину, передбаченого ч.1 ст.258-3 КК України.

Відповідно до п.5 ст.176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 Кримінального кодексу України.

Разом з цим, відповідно до ст. 9 КПК України у разі, якщо норми цього кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України.

Таким чином, передбачена законом заборона на можливість застосування більш м'якого запобіжного заходу у вигляді особистого зобов'язання суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованою Україною 17 липня 1997 року та практики Європейського суду з прав людини.

Суди України при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

            Таким чином, наявні обставини на зміну запобіжного заходу не пов’язаного із триманням під вартою.

Автор консультації: Максим Герасько 

Джерело: юридичний ресурс Протокол

МЕЖІ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ В ОБЄКТИВІ СПРАВИ СТЕРНЕНКА

Межі необхідної оборони, актуальна тема для обговорення. Особливо в тяжкий та нестабільний для країни час. 

Обговорюємо вказане питяння в студії Першого міського каналу Одеси, в ток-шоу "Хліба і видовищ". Адвокат Євген Стельмах запрошений в студію як захисник Сергія Стерненка. Хоча і задум організаторів був оптимістично нейтральний на нашу думку очевидна більшість присутніх експертів через власну неприязність до нашого клієнта була упереджана. Але дивіться самі!

 

 

Українці мають право на вбивство з метою захисту свого життя і помешкання

Верховний суд України виніс правильне рішення, виправдавши чоловіка, який вимушено позбавив життя нападника на своє житло. Така практика передбачена чинним законодавством і є корисною в умовах воєнного стану і підвищеної терористичної загрози в країні. 

Про це розповів директор Фундації DEJURE, експерт групи РПР з питань судової реформи Михайло Жернаков.

На думку аналітика, таке рішення Верховного суду є правильним, оскільки в чинному законодавстві є поняття виключних випадків необхідної оборони, за яких відсутнє перевищення меж. За словами експерта, це такі випадки, як напад озброєної особи, напад групи осіб або протиправне насильницьке вторгнення до помешкання. У таких випадках слідство не бере до уваги межі необхідної оборони, оскільки це випадки, у яких людина має право захищати своє життя будь-якими способами.

«Раніше в нашій практиці кримінального судочинства досить рідко можна було зустріти випадки, коли суд ставав на бік людини, яка себе захищала. І виникала парадоксальна ситуація, за якої людина дійсно хотіла себе захистити і успішно захистила, а її за це ще й судять та притягають до кримінальної відповідальності. Тому з цієї точки зору це рішення Верховного суду правильне і якщо дійсно обставини цієї справи з Івано-Франківщини були такими, що ці люди вторгалися в житло і ця людина себе захистила, навіть якщо при цьому заподіяла смерть іншій людині, то це відповідає положенням кримінального закону. І добре, що судова практика розвивається в цьому напрямку».

Водночас Михайло Жернаков не вважає, що такі рішення судів узаконюють прецедент виправдання вбивства як злочину. В якості прикладу, експерт згадав інший схожий випадок – напад на активіста Сергія Стерненка в Одесі, під час якого він убив одного з нападників. На думку аналітика, цей випадок також підпадає під норми закону про вимушене вбивство з метою самозахисту.

«Таке рішення Верховного суду не створює прецедент вбивства з метою самозахисту, оскільки воно прописане у національному кримінальному законодавстві, і це правильно. Якщо на тебе нападають зі зброєю, ти маєш право захищатися зі зброєю. Це абсолютно нормально і в законодавстві усіх розвинених країн така норма присутня. Інша справа, яким чином це застосовується на практиці. Я думаю, що у випадку Сергія Стерненка дуже схожа історія – на нього нападали зі зброєю і він мав повне право захищатися. Тож якщо під час розслідування судді й прокурори побачать у нападі склад злочину, активіста також слід звільнити від кримінальної відповідальності або виправдати».

Загалом, експерт позитивно оцінює практику виправдань за подібні вбивства, враховуючи війну на Донбасі та підвищену терористичну загрозу на території України.

«Коли в країні існує відкрита воєнна загроза безпеці, практику тим більше слід приводити у відповідність з положеннями чинного кримінального закону. І я не можу сказати, що таким чином в Україні створюється ситуація анархії. Звісно, якби хтось вбивав людей «наліво-направо», це було б абсолютно неприпустимо і у таких випадках убивцю дійсно слід притягати до кримінальної відповідальності. Однак якщо слідство і суд доведуть, що вбивство було з метою захисту себе або свого житла чи житла своїх близьких, таку людину слід виправдати. Якщо в країні фактично йде війна, держава не здатна захистити кожного громадянина. Тож українці повинні розуміти, що вони: а) можуть самостійно себе захистити і б) якщо вони себе захистять, держава принаймні не буде їх за це карати».

Раніше Верховний Суд України скасував вироки кількох судів Івано-Франківської області, згідно з якими місцевий житель був звинувачений у вбивстві нападника, який атакував його житло. Згідно з рішенням суду, частина 5 статті 36 Кримінального кодексу, дозволяє застосування зброї для захисту житла від вторгнення і не вважає таку оборону перевищенням меж вимушеної оборони.

Автор: Валерій Савицький

Верховний суд підтвердив право особи на захист від протиправних посягань

6 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув касаційні скарги захисника та прокурора на вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції стосовно К., засудженого за умисне убивство при перевищенні меж необхідної оборони.

Конституція України гарантує кожному право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Законодавством України про кримінальну відповідальність визначено, що необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

В окремих випадках, а саме – напад озброєної особи, напад групи осіб або протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення, Кримінальним кодексом України визначено, що шкода, заподіяна особі, яка посягає, не обмежена ніякими межами, аж до позбавлення посягаючого життя.

Як встановлено судом у вироку, удар ножем підсудний наніс потерпілій В., захищаючись від незаконного проникнення у його житло та нападу на нього з боку М. та В., що створювало реальну загрозу заподіяння шкоди його життю та здоров’ю.

Враховуючи викладене та підтверджуючи право захищати своє життя і здоров’я від протиправних посягань, Верховний Суд скасував оскаржувані вирок та ухвалу і закрив кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю в діянні складу злочину.

 

Детальніше з постановою можна ознайомитись за посиланням: 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73758539.

 

Джерело: Верховний суд

П’ять умов необхідної оборони.

Отже законодавець визначив, що необхідна оборона, — це оборона при певних умовах визначених Кримінальним кодексом України. Виходячи з норм кримінального Закону можна визначити основні умови при яких оборона може бути необхідною.

А саме:

1. Оборона є необхідною якщо дії що становлять її зміст вчинено з метою захисту: а) прав особи яка захищається; б) прав іншої особи; в)інтересів держави або суспільних інтересів.

2. Необхідна оборона може здійснюватися лише від суспільно-небезпечного діяння передбаченого Кримінальним кодексом України.

3. Необхідна оборона може бути лише від реальної загрози. Тобто посягання має бути реальним, а не існувати в уяві того хто захищається.

4. Шкода при необхідній обороні може бути заподіяна лише нападнику.

5. Заподіяння явно надмірної шкоди нападнику тягне за собою відповідальність передбачену ст. 118 КК України (Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) ст.124 КК України (Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони), лише у випадку якщо той хто оборонявся розумів, що посягання може бути припиненим із заподіянням менш значної шкоди.

Відповідно до ч. 5 ст.36 КК України не є перевищенням меж необхідної оборони використання зброї або інших засобів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб або під час вторгнення в житло. За таких обставин правомірним є заподіяння тому хто посягає будь-якої шкоди. Норма про перевищення меж необхідної оборони (ч.3 ст.36 КК України) на такі випадки не поширюється.

 

 

АДВОКАТ ЄВГЕН СТЕЛЬМАХ

В Україні можуть з’явитися експерти з визначення розміру моральної шкоди

Якщо громадяни постраждали від порушення їхніх прав, зокрема, з боку держави, їм повинні відшкодувати моральні страждання. Для цього необхідно створити мережу фахівців, які будуть визначати можливий розмір заподіяної моральної шкоди.


Таке нововведення пропонує проект закону «Про регулювання діяльності з визначення розміру моральної (немайнової) шкоди» (№8396). Його автори пропонують вдосконалити інститут компенсації моральної шкоди, щоб суди мали певні орієнтири при прийнятті рішень.
Зокрема, проект визначає перелік випадків, при настанні яких особа може претендувати на компенсацію моральної шкоди. У той же час обумовлено, що ці правила не будуть стосуватися поширення недостовірної інформації в ЗМІ.
Передбачається, що визначенням розміру моральної шкоди зможуть займатися тільки особи, які здобули відповідну кваліфікаційне свідоцтво, або суб'єкт господарювання, в штаті якого буде значитися хоча б один такий фахівець. Всі експерти моральної шкоди вносяться до спеціального реєстру.
Проект передбачає створення професійного об'єднання таких фахівців, який буде контролювати діяльність своїх членів на основі самоврядування. Однак видавати і позбавляти свідоцтв буде Міністерство юстиції.
Проект не визначає ні нижньої, ні верхньої межі моральної шкоди. Можливо, ці цифри з'являться в методиці визначення розміру моральної шкоди, яку доручать затвердити Уряду.

Джерело: ЗАКОН І БІЗНЕС

Верховний суд висловив правову позицію щодо розгляду справи без учасника процесу

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод і безумовною підставою для скасування судового рішення.
Про це йдеться в постанові Верховного Суду у справі № 295/5011/15-ц (касаційне провадження № 61-1125св17).

 
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив частково позов банку до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором. При цьому апеляційний суд зазначив, що хоч в першій інстанції справа була розглянута без участі відповідачів, які належним чином не були повідомлені про час і місце розгляду справи, проте це порушення є формальним, оскільки вони знали про дату судового розгляду.
Верховний Суд в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду судові рішення попередніх судів скасував, а сама справа передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

 
Згідно ч. 5 ст. 74 ЦПК України 2004 року судова повістка разом з розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом з повідомленням або через кур'єрів за адресою, вказаною стороною або іншою особою, що бере участь у справі.
Таким чином, про належне повідомлення особи про час і місце розгляду справи в цьому випадку може свідчити тільки розписка і належна фіксація її вручення.
Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.


 

 

 

 

 

 

Суд першої інстанції порушив конституційне право відповідача на участь в судовому розгляді, не забезпечив йому можливості надати суду докази і привести доводи, через що порушив вимоги ст. 6 зазначеної Конвенції.
Апеляційний суд не звернув уваги на те, що конституційне право на участь в судовому розгляді, право бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду не може бути формальним, це є порушенням вимог законодавства та підставою для скасування судового рішення (п. 5 ч. 1 ст . 411 ЦПК України) .